Відкритий лист до Житомирського міського голови

ЖИТОМИСЬКА ОБЛАСНА СПІЛКА ПОЛЯКІВ УКРАЇНИ

№ 212 від 31.10.2013

Відкритий лист до Житомирського міського голови

 Володимира Дебоя

Шановний Пане Володимире Михайловичу !

 

В черговий раз на інтернет-сайтах порушується питання про постать Ігнація Яна Падеревського та увічнення пам’яті цієї особистості світового масштабу в Житомирі. Безпосередньою причиною цього стало офіційне звернення Житомирської обласної організації ОУН (Житомирський провідник ОУН Олександр Прищепа) до Житомирського міського голови Володимира Дебоя з приводу намірів встановлення пам’ятника Падеревському в Житомирі.

Протягом принаймні останніх десяти років це питання обговорювалось у громадських організаціях, у пресі та на засіданнях Житомирської міської ради. За цей час всі зацікавлені та небайдужі житомиряни мали можливість вивчити не тільки короткі біографічні довідки про Ігнація Яна Падеревського, а й розібратися в його багатогранному та винятковому за масштабами та значущістю діянь житті. Беззаперечно: це постать світового рівня, а тому Житомир має честь бути причетним до його діяльності. Тим більше, що І. Я. Падеревський шанував цю землю, пам’ятав, що саме на Житомирщині здобув музичну освіту, яка стала основою його світового успіху. Тільки за це одне варто увічнити його пам’ять у Житомирі. Продемонструвавши, між іншим, свою освіченість, культурний рівень і повагу до світової мистецької спадщини.

На цьому тлі дещо незрозумілими та «натягнутими» виглядають закиди шановного пана Олександра Прищепи щодо того, що «Житомир, як і вся Україна, ще не позбувся наслідків жахливої совєцької окупації: вулиці названі іменами окупантів, на них встановлені монументальні символи комуністичної держави СССР». Це дійсно так. Однак І. Я. Падеревський аж ніяк до «совєцької окупації» не причетний.

Інший закид: «Місто має своїх національних діячів, які боролись за незалежність України, але досі не вшановані подібними пам’ятниками». Беззаперечно. Однак пам’ятники – це дуже дороге задоволення. Хто профінансує цю прекрасну ідею поставити пам’ятники Івану Огієнку, Олегу Ольжичу, Миколі Сциборському? Наскільки нам відомо, фінансування пам’ятника І. Я. Падеревському бере на себе польська сторона, що цілком природно, адже кожна країна може пишатися таким сином, як І. Я. Падеревський.

Ще зауваження. «Виконком приймає рішення для діячів іншої держави, яка вела загарбницьку політику щодо України в минулому, адже саме Падеревський керував урядом речі Посполитої під час анексії Західної України в 1919 році». Дійсно, керував. Однак документально підтверджені факти полягають у тому, що 24 березня 1919 року уряд І. Я. Падеревського підписав з урядом С. Петлюри польсько-українську угоду, в якій українська сторона відкликала свої претензії щодо Східної Галичини в обмін на допомогу Польщі в боротьбі УНР проти більшовиків[1].

У цій ситуації С. Петлюра чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному зі своїх листів він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці». Переговори закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24 квітня – військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажі України полякам», С. Петлюра писав: «Угода, підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України»[2].

Отже, не І. Я. Падеревський винен в трагічній ситуації, що на той час склалася. Тим більше, що офіційна політична діяльність його тривала лише рік – з січня до грудня 1919 року і була коротким епізодом в тяжкій історичній ситуації, яка склалася в Європі після Першої світової війни. До речі, сенс і гіркота боротьби за незалежність своєї країни знайомі І. Я. Падеревському як нікому іншому. Адже цій боротьбі він присвятив своє життя.

Таким чином, залишмо історію фахівцям та самі будьмо коректними з фактами, на які посилаємося. В уже цитованому зверненні шановного пана Олександра Прищепи читаємо про «наміри міської ради Перемишля перейменувати вулицю імені Йосафата Коциловського» і посилання на сайт http://vgolos.com.ua/blogs/zahystymo_imya_vladyky_117743.html. Однак в матеріалі йдеться не про наміри влади міста Перемишль, а про вимоги до неї певних осіб та організацій. Різниця значна. Рішення влади і вимоги до неї – не одне й те саме. От і пан Олександр Прищепа висловив свою думку, а інші люди спокійно та виважено висловили свою. Нормальний обмін думками в демократичній державі. А от образи та погрози в дискусіях інтелігентних людей абсолютно неприпустимі – лише логіка та виваженість думок.

Встановлення ж пам’ятника світовому генієві І. Я. Падеревському в Житомирі за кошти його рідної країни – приклад, вартий поваги та наслідування.

 

З повагою,

 

Голова Житомирської обласної

Спілки поляків України

Заслужений діяч польської культури                                       Лясковська-Щур В.А.

 

Заслужений діяч польської культури                                         Копоть І.Є.

[1] Kraków – Ignacemu J. Paderewskiemu. – Kraków, 2000. – S. 46.

[2] http://otherreferats.allbest.ru/history/00028407_0.html